Легенда про перших характерників.

Перші запорожці біля Капулівки і писар Попович

Колись давно, дуже давно, ще й дідів наших у Капулівці не було, понаходили в ці краї, звідки — ніхто не знає, здоровенні люди, в косовий сажень. Лицарі, чи що... От, як понаходили, та й стали шукати собі місця, де б їм оселиться.

З ними прийшов і писар, на прізвище Попович, дуже розумний і письменний, та ще й великий з нього був характерник. Знав він, що було на світі, що й буде, бо мав при собі таку книжку: що кого не спіткало б на світі, яка б кому доля не трапилась, то все воно було в тій книжці записано.

От ці лицарі, чи козаки, зібрали громаду і на раді, обравши собі кошового отамана, запитали писаря Поповича:

— На якім місці нам селиться і чи надовго? А писар глянув у книжку та й каже:

— Селіться кошем на Чортомлику на всі двісті літ.

Як сказав писар, так воно й сталось. Сиділи вони біля Чор-томлика, поки не пішли з тим Мазепою під шведа.

Писар Попович і тоді був ще живий, бо був же характерник. Було щодесять літ хтозна-куди пропадав, а там через місяць і прийде — такий гладкий і помолодшає. Стануть його козаки розпитувати, куди ходив, де був, то він їм і каже:

— Ходив напитись живущої води.

Ото як пішли козаки під шведа, то без них і зруйнували кіш на Чортомлику.

От запорожці знов питають писаря, де їм ставити кіш.

— Ставте,— каже писар, — у Крейдяній балці біля Кам’янки, тільки не дуже коштовно будуйтесь, бо недовго там наси-дитесь.

Так воно й сталось: пішли запорожці до турчина і провештались у нього літ з двадцять, як написано було у писаря в книжці. Та вже як стали копать лінію на запорозьких вольно-стях-землях, писар Попович і заявив, що вони знов підуть уверх по Дніпру і стануть кошем біля ріки Підпільної і тамечки будуть сидіти сорок літ; а далі зруйнують кіш, і вже не буде ні війська, ні козацтва. Так сказав:

— Коли не буде ні війська, ні козацтва, то й я не хочу по світі блукати. Буде кому і без мене писарювати, бо наплодиться тих писарчуків досточортів!

Взяв та й умер.

Все сталось, як писар Попович казав: зруйнували кіш, нема ні війська, ні козацтва, нема й таких уже людей, які колись були!

Світлину взяв у Богдана Гдаля на сайті Рукотвори. Автор писаря - Олександр Ковальчук. http://rukotvory.com.ua/maystry/oleksandr-kovalchuk/ 

Ще одна легенда про походження запорожців - чорногори

         Чорногори-запорожці

Запорожців спершу було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Спочатку жили вони десь вище порогів у лісі, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь цар, що по тім шляху великий розбій, і послав військо.

Через стільки там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу... Іде воно, іде та й іде — коли чує: як затріщить, як залущить!.. Глянуло воно, аж на дубах курені, а звідти виглядають чорногори. Генерал до них:

— Що ви за люди?

— Чорногори!

— Злазьте з дубів!

— А що ж вам від нас треба?

— Треба, щоб ви здались. От що!

— Знаєте що, люди добрі? — каже кошовий.— Ми такі хрещені, як і ви, одбиваться не будемо, а краще йдіть собі з богом, звідки прийшли!

Генерал той як крикне:

— Пали!..

Стало військо палить, та не по чорногорах, а по собі — і вилягло, як снопи.

Явився тоді сам цар і викликає трьох чоловік. Прийшли. Він — за пістоль та до них... Аж воно не те: руки і відібрало... Смикався він, смикався та тоді й просить:

— Ой братці, не пустуйте!

— Добре,— кажуть. — Дай же нам спочатку таку грамоту, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескочить,— той і наш!

Цар пообіцяв — і йому відпустило руки. Видав їм грамоту і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів.

Як сіли вони кошем на порогах — народ так і сунув до них. Тоді вже земля назвалась козацькою, а люди — запорожцями.

От так розповідали старі люди... Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами.