Запорожці — із маленьких дітей. їх усього було дванадцять чоловік. Який од батька втече, який од пана, який не схоче пасти овечат, то покине своє кубло та й біжить світ за очі. Той украв у батька рушник, той одежу, той ікону (в батька вона так собі, негодяща була: відро, може, накривав абощо; а вони її підмалювали, підкропили водицею — іде!).
Ото зібрались, посідали хто на болиголов, хто на лозинку, поначіпляли на них лика, мотузочків, ремінчиків та й ну їздити. Поки їздили, доки не прокрались.
Якось поскладали ті лозинки в купки: які по рівчаках, а які по курінцях, понакривали їх ганчір’ям та й кажуть:
— Ну, хлопці, дивіться ж, щоб у нас крадіжки не було! Трохи згодом якесь хлоп’я і прокралось. Давай вони тоді шукати злодія, що чужу лозинку вкрав. Побігли по повітках, найшли і присудили його висікти різками. Висікли та тим і суд установили. Треба тоді старшину обрати — обрали й старшину. Постановили: кошового, писаря, осавула. Уже намножилося їх багато,— давай вони тоді обряджати військо. Обрядили.
— Ну, як же його назвати?
— Назвать його запорозьким!
Назвали. Ото й пішло: запорожці та й запорожці.
Тепер треба й коней заводити, худобу добувати. Завели й коней, роздобули й худоби. Живуть собі й живуть. Коли це обновилась у них ікона. Дивляться — аж під нею й підпис: «Вам, запорожці, вам, славне низове військо, ця молитва написана. Як будете цю молитву знати, як будете її добре пам’ятати, то ніколи, аж до кінця світу, не буде вас ніякий вогонь брати. Заведіть, запорожці, у себе сорок тисяч чоловік, держіть суди, вибирайте старших, — тоді ви будете славні віднині й довіку».
Ото вони й послухали. Зробили собі Січ. Спершу вона була в Стеблеві, потім під Россю. Прожили вони там мало-багато, набралось їх уже чимало. Тоді подались вони під Косий Яр, у Йванівку, що коло Кременчука. А там, під Косим Яром, проживав собі чоловічок, сказать би гайдамака, Корж. У нього була своя ватага, така, що він її розсилав по різних шляхах. То запорожці візьми та й кинься до того Коржа. Прийшли і просяться сісти коло Іванівки.
— Ну, що ж... Коли хочете, то й сідайте. Сіли вони. Жили-жили, не сподобалося й тут.
— Ну, як так,— каже Корж, — то справлю вас, хлопці, туди, куди знаю — аж у Софіївку 1, до турків. Там на Дніпрі є острів, то там і живіть.
Подались вони до Софіївки. Роздивилися на той острів — сподобався. Давай там помаленьку Січ будувати. Зробили нову Січ та й живуть. Коли це набігає на них лях, а потім турок. Бились-бились вони — ніяк не пересплять ляха. Давай тоді прохати на поміч до себе Коржа.
Корж скоро прибув із своєю ватагою до запорожців. Напали вони разом на ляха, вибили його і загнали далеко, аж за Случ.
— Оце знай, ляше, поки твоє, а поки наше.
Вибили звідси ляха, тоді зайняли й турка. Як нагнали його — та аж до Дніпра! Та так увесь Дніпро трупом і загатили. Самі перейшли по трупу на той бік Дніпра, тричі напоїли землю турецькою кров’ю, а султана прогнали аж до Криму. Тут і Перекіп зробили.
От із тих пір турки й стали жить у Таврії, а запорожці стали володіти Дніпром аж до Берислава й жити у двох губерніях: Катеринославській і Херсонській, аж поки цариця не скасувала їхньої Січі.
-------
1 Софіївка — село Херсонської губ., поблизу с. Милового (приміт. записувача).
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.-К.: Дніпро, 1990. - 261 с.: іл.
стор. 48-49.
На світлні - козачата катають кашовара. Взято звідси: http://ssh25krivshenko.at.ua/publ/fizichnij_gart/1-1-0-5
Немає коментарів:
Дописати коментар