понеділок, 28 вересня 2015 р.

Старі Кодаки, літаючі козаки і отаман їх Гена.



Учора я писав про перших козаків у Старому Кодаку. А сьогодні розповім про сучасних. Правда, отаман у них не кошовий, а просто. Та і звуть його Гена. Ну, це для мене Гена, а для вас - Генадій Михайлович. На "ви" і пошепки. Отаманить Гена в школі "Спас-Штурм".

 Ви не дивіться, що він такий невеликий, непоказний. Зате, який у нього син росте ;) А скільки учнів виросло! Він їх Спасу учить. Це таке бойове мистецтво козацьке. Точніше, бойове мистецтво козацьких розвідників - пластунів.
 Учаться там звичайні хлопці та дівчата. Такі ж, як і всі. Просто дещо наполегливіші.

Для прикладу - є у штурмівців такий учень - Єгор Чорний. Зараз він уже чемпіон чого тільки можна - України, Європи, світу. Бився у різних страшних словах: кікбоксинг, кік-джитсу, кемпо-карате, М1, спас. А колись, наш Олег Ляшук його так бив, що дніпропетровськи тренери запитували нас - де ви берете таких звірів? Тільки Олег після кількох перемог здався, а Єгор продовжив працювати.




















Якось я у Гени запитав - а скільки у тебе вже чемпіонів і по чому? Він розсміявся і каже: "Та я уже перестав рахувати".
 


То до чого веду. Оце Гена каже на днях - а я свої хлопців навчив літати. А я йому - брешеш - а він мені - а дивись світлини! Так ото дивлюся я ті світлини і думаю... і що - вони дійсно літають? Нє, місце то точно Старий Кодак. А от що ви скажете? Літають, чи ні?





Світлини зробила Алла Драган.

Старі Кодаки й перші запорожці-козари


Старі Кодаки — найстародавніше поселення. Воно вже й тоді стояло, як ще запорожців звали козарами. От що розказують про нього старі люди.
Старий Кодак був колись городом і належав до Польської Корони; в ньому була і побережна фортеця, обведена глибокими канавами і валами з підземними воротами. І теперечки ще, хоч посідали, а видно ті вали й канави. В тій фортеці проживав тоді лядський князьок, ніби гершт який, і орудував цим краєм, населеним ляхами ж, почавши од польської границі по Дніпру аж до турецької — понад великим лиманом.
Козари ж, як розказують, з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом, і, осадившись по тім боці Дніпра,— на північний схід,— близенько присусідились до того польського князька.
Кошовий Герман, побачивши, що для його люду тутечки мало простору, та ще маючи деякі й інші заміри, розділив своє військо на три частини: першу залишив на цім же місці по сусідству з князьком, другу поселив за Доном, а третю — п’ятнадцять тисяч, — одібравши найзавзятіших, пішов з ними в Сибір і всю ту дику пустиню з божою поміччю завоював і підбив під державу Руську. Так од цих ото козар, що залишив Герман біля Дніпровських порогів, народились і всі присно-славні запорожці. Як же розмножились вони так, що стало їм тісно на тих вольностях, що Герман наділив,— от запорожці й стали прохати польського короля, з котрим жили у великій приязні і братстві, щоб він подарував їм землі кодацького князька.
Польський король приклонився на їхнє прохання і дав указ, щоб ляхи перейшли на інші землі, а запорожцям через їх малоземелля одступили свою шляхетну дідичню. Але лядський старшина, що жив у Кодаці з князьком, одібравши той указ, притаївся з ним: бач, не хотілося віддавати кревної дідівщини.
Запорожці сугубою докукою та й приневолили короля таке слово ляпнуть, що багацько воно лиха наробило, і ляхам і січовикам по приказці: «Не займай чужого — свого не стратиш». Так король і ляпнув от таке слово.
— Попужніть їх,— каже,— гарненько, коли не хочуть ласкою віддати вам свої землі!
От і почали запорожці ляхів по-своєму частувати та й пуж-нули так, що вже й сам король не рад був тому слову. Наробило воно того, що з братів стали ми ляхам лютими ворогами, бо запорожці сім літ шкварили ляхів, поки не забрали всіх земель і не протурили їх за Случ.
З того часу і до зруйнування коша Кодаки залишалися у володінні запорожців; і досі слава про них не вмовкла по всій околиці, бо там ще тільки збереглися стародавні запорозькі звичаї.

Хто автор малюнка - не знаю. Може, хтось підкаже.

пʼятниця, 25 вересня 2015 р.

Казка старого мельника.


На початку 2016 року в Україні вийде новий фільм - "Казка старого мельника". Ця стрічка уже названа першим українським фентезі. Багато трюків, спецефектів, відьми, вітрулі, козаки і Лиса гора...

Кажуть, бюджет стрічки складає 18 млн. гривень. І їх катастрофічно не вистачає. Але режисер Олександр Ітигілов обіцяє гарне видовище. У зйомках задіяні як відомі, так і невідомі українські актори. Хто захоче - знайде більше інформації у мережі.

Приємно те, що дуже повільно, але наше кіно починає працювати. Хоча, як завжди, хочеться більше. Для розуміння ситуації: американці на своїй історії Дикого заходу заробили мільярди доларів. А історії там - 300 років. У нас же - кілька тисяч. Крім того, ми маємо міфологію, яка мало відома у світі. Це може принести в Україну величезні кошти для розвитку нашої культури. Просто потрібно зробити.

Багато хто знає як складно виховувати дітей на наших традиціях. А нова масова культура може стати поштовхом для багатьох у цьому напрямку. З цього приводу згадав слова Дмитра Корчинського - "Ми повинні експортувати свою міфологію". Тут я з ним цілком погоджуюсь.
Бо це гроші, робота для людей. І, зрештою, це круто. А ще - це може стати роботою для моїх вихованців. Бо на зйомках таких картин потрібні люди, які володіють українськими бойовими мистецтвами ;)))

четвер, 24 вересня 2015 р.

Чого у школах учителі д...ятли?



Почну з кінця - чого одні директори шкіл та вчителі спроможні організувати дітям інтерактивні уроки козацької слави, а другі - навіть сраки не піднімуть, щоб вислухати??? Може, у тих школах батькам на все насрати?

За подібний тон не вибачаюсь. Бо уже дістало. Зрештою, як і багатьох. А тепер за порядком.
Сьогодні знову працював з дітьми на козацькому таборі "Гайдамаки" в Рівному. Знаходиться ось тут - хто не знає. Було два класи, всього 43 дитини.

Для мене все стандартно - зустрічаю біля воріт, питаю чи знають щось про козаків. Розповідаю три версії походження слова козак. Учу вітатися по-козацькому (Пугу-пугу! - Козак з Лугу!) і тоді заходимо. Там уже готується куліш і його пахощі починають наганяти апетит.

Для початку - пів години розповідаю і показую козацьку і не лише козацьку зброю. На світлині нижче - не все. Деякі зразки мають по 700 років. У нас є ще бойові коси, вила, копія шаблі Б.Хмельницького тощо. Коротше, це кілька десятків тисяч гривень до війни. Усе за свої куплено (є у нас один Саша любитель ;) - як його жінка не прибила? ;) ). А автомати - то макети масогабаритні (папери є - для умніків). Даю потримати, показую як користуватися - тим наш музей відрізняється від звичайного.


Далі - ігри, забави, діти вчаться одним словом. Показую їм і проводжу невеличкі змагання з боротьби "Котигорошко". Всі задоволені, крім двох дівчаток. Вони чесно призналися. Двоє дітей запитувало як записатися до нашого табору.

Після години ігор - куліш. Про всяк випадок, ось рецепт. Поїли і кататися на конях. Всіх покатали, все чудово, діти задоволені, учителям легше. Найголовніше - малеча замість слухати сухі проповіді на уроках, весело провела час, побачили, потримали, погралися і почули для себе щось цікаве. Приємно було підслухати розмову двох дівчаток, які штовхалися між собою, як у одній з наших ігор - тепер так будемо завжди у школі гратися...

І на завершення: розмова з учителями. "Ви тут чекайте нашу школу. Директор дав вказівку всім класам провести такі уроки..." І це при тому, що я з ним про це говорив рік тому...

От і питається в задачі: чому одні роблять, а другі - шукають гнилі відмазки? Бо є інші директори у Рівному, які знайдуть гору причин чому не можна це робити.
Що скажете про таке?

середа, 23 вересня 2015 р.

Дитячі іграшки






















Для нормального виховання українців нам не вистачає українських іграшок. Починаючи від мультиків, закінчуючи машинками і солдатиками. Не те, що їх немає зовсім, але їх катастрофічно мало.
Згадайте себе як захоплено ви гралися солдатиками. 

А чи були серед них козаки? Опришки? Махновці, січові стрільці... Мовчу уже про кіборгів. Щоб росли наші діти українцями, їм треба наші іграшки. Масово. 

Ось, наприклад, Ігор Бежук. Розробив серію солдатиків-козаків. Я, роки два тому, ще собі купив стрільця Пилипа (справа на світлині). Віддав 160 грн за два. Далі стало дорожче, перестав купувати. Можливо, колись пожалкую, бо це колекційні речі. Але ж вони мають бути масові.

 І що, немає українських бізнесменів, які це поставлять на поток? Чи впадло? Ну да, на дітей ніколи не вистачає. Це як у наших кізячків. Як побухать - гроші завжди є, а як докласти мені 6 тис. грн. на придбання килима борецького для занять з дітьми - то задовбала та благодійність. 

Зате усі б"ють себе п"яткою у груди - "Слава Україні!" "Героям слава!". Ригати хочеться від таких.

понеділок, 21 вересня 2015 р.

Запорожці - із маленьких дітей



Запорожці — із маленьких дітей. їх усього було дванадцять чоловік. Який од батька втече, який од пана, який не схоче пасти овечат, то покине своє кубло та й біжить світ за очі. Той украв у батька рушник, той одежу, той ікону (в батька вона так собі, негодяща була: відро, може, накривав абощо; а вони її підмалювали, підкропили водицею — іде!).

Ото зібрались, посідали хто на болиголов, хто на лозинку, поначіпляли на них лика, мотузочків, ремінчиків та й ну їздити. Поки їздили, доки не прокрались.

Якось поскладали ті лозинки в купки: які по рівчаках, а які по курінцях, понакривали їх ганчір’ям та й кажуть:
— Ну, хлопці, дивіться ж, щоб у нас крадіжки не було! Трохи згодом якесь хлоп’я і прокралось. Давай вони тоді шукати злодія, що чужу лозинку вкрав. Побігли по повітках, найшли і присудили його висікти різками. Висікли та тим і суд установили. Треба тоді старшину обрати — обрали й старшину. Постановили: кошового, писаря, осавула. Уже намножилося їх багато,— давай вони тоді обряджати військо. Обрядили.
— Ну, як же його назвати?
— Назвать його запорозьким!
Назвали. Ото й пішло: запорожці та й запорожці.

Тепер треба й коней заводити, худобу добувати. Завели й коней, роздобули й худоби. Живуть собі й живуть. Коли це обновилась у них ікона. Дивляться — аж під нею й підпис: «Вам, запорожці, вам, славне низове військо, ця молитва написана. Як будете цю молитву знати, як будете її добре пам’ятати, то ніколи, аж до кінця світу, не буде вас ніякий вогонь брати. Заведіть, запорожці, у себе сорок тисяч чоловік, держіть суди, вибирайте старших, — тоді ви будете славні віднині й довіку».

Ото вони й послухали. Зробили собі Січ. Спершу вона була в Стеблеві, потім під Россю. Прожили вони там мало-багато, набралось їх уже чимало. Тоді подались вони під Косий Яр, у Йванівку, що коло Кременчука. А там, під Косим Яром, проживав собі чоловічок, сказать би гайдамака, Корж. У нього була своя ватага, така, що він її розсилав по різних шляхах. То запорожці візьми та й кинься до того Коржа. Прийшли і просяться сісти коло Іванівки.
— Ну, що ж... Коли хочете, то й сідайте. Сіли вони. Жили-жили, не сподобалося й тут.
— Ну, як так,— каже Корж, — то справлю вас, хлопці, туди, куди знаю — аж у Софіївку 1, до турків. Там на Дніпрі є острів, то там і живіть.

Подались вони до Софіївки. Роздивилися на той острів — сподобався. Давай там помаленьку Січ будувати. Зробили нову Січ та й живуть. Коли це набігає на них лях, а потім турок. Бились-бились вони — ніяк не пересплять ляха. Давай тоді прохати на поміч до себе Коржа.
Корж скоро прибув із своєю ватагою до запорожців. Напали вони разом на ляха, вибили його і загнали далеко, аж за Случ.
— Оце знай, ляше, поки твоє, а поки наше.

Вибили звідси ляха, тоді зайняли й турка. Як нагнали його — та аж до Дніпра! Та так увесь Дніпро трупом і загатили. Самі перейшли по трупу на той бік Дніпра, тричі напоїли землю турецькою кров’ю, а султана прогнали аж до Криму. Тут і Перекіп зробили.
От із тих пір турки й стали жить у Таврії, а запорожці стали володіти Дніпром аж до Берислава й жити у двох губерніях: Катеринославській і Херсонській, аж поки цариця не скасувала їхньої Січі.
-------
1 Софіївка — село Херсонської губ., поблизу с. Милового (приміт. записувача).

Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.-К.: Дніпро, 1990. - 261 с.: іл.
стор. 48-49.

На світлні - козачата катають кашовара. Взято звідси: http://ssh25krivshenko.at.ua/publ/fizichnij_gart/1-1-0-5 

неділя, 20 вересня 2015 р.

Козаки походять від кози



Термін "козак" походить від слова "коза". Смішно? Не поспішайте. Підемо по порядку.

Багато дітей уже уявлення не мають хто такі козаки. А ті, хто знають, кажуть те, що їх учать у школі: козак - це вільна, озброєна людина. Так, вільна і озброєна. Бо не можна стати вільним, якщо у тебе немає зброї. І не можна мати зброю, якщо ти не є вільним - рабам зброя заборонена.

Кажуть, що "козак" - слово тюркського походження. А хто з вас знає - з якої саме тюркської мови? Їх кілька десятків.

Друга версія - менш відома. Козак походить від слова "коса", тобто чуприна, яка залишалася над тім'ям на виголеній голові. І право носити таку косу мали лише воїни. Найвідомішим прикладом є князь Святослав. Таким чином козак - це воїн з косою, косак. З часом, буква "с" змінилася на "з". Для слов'янина таке пояснення логічніше, ніж запозичення терміну "кайсак". Але і не про це наразі мова.

Деякі історики дуже сором'язливо згадують ще одну версію - козак походить від слова "коза". І відразу її відкидають, як малоймовірну. Що ж, на перший погляд це дійсно смішно. І діти сміються, коли я їм кажу про це. Але діти погано знають українську міфологію. Ось, міф про Коляду. http://proridne.net/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%84%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F/%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D1%87.html
Нічого не дивує? Втекла і перетворилася на козу. Коза - символ Коляди, дружини Білобога і матері Божича, нового Сонця, нового року.

А тепер - коротенька гіпотеза - козаки - воїни матері Сонця. Готові сперечатися? Готовий почути ваші аргументовані заперечення.

Ролик ВВ - "Щедрик" вибрав як найбільш вдалу ілюстрацію для цього тексту.

пʼятниця, 18 вересня 2015 р.

Переказ про перших пластунів

Початкове їх збіговисько виникло від невеликого числа людей, котрі припливли від Азова на плавках (човни вони називали плавками) і заснували своє житло на лівому березі Дніпра, навпроти теперішнього Херсона, назвавши його Олешками (Олешки тепер повітове місто Таврійської губ.), від імені Олексія, ними над собою поставленого начальника. Ці Олешківські жителі з плином часу розділилися на два іменування, хоча й складали одну спільноту: ті, що жили в Олешках називалися "плавниками" і вправлялися у рибальстві, а ті, що жили у дніпровських плавнях і островах, лісами вкритих, йменувалися "пластунами". Ці пластуни займалися стрільбою звірів, які тоді були в плавнях у великій кількості.

На тому місці де тепер Херсон, володарювала якась дівиця Харсія, над якимось народом і мала війну з якимось царем, котрий її підкорив і полонив її народ, після чого володіння Харсії зникли. Всього цього ми не знаходимо ні в якій історії, і тому потрібно вважати за байку, ними видуману, або бувальщину, розповідями спотворену. Згодом турки, або кримські татари, почали притісняти олешківських жителів, то вони залишили це місце і перейшли на правий берег Дніпра, заснувавши своє житло нижче порогів і тому назвали себе "порожанами", а пізніше "запорожцями", головне місто найменували "Січчю". Тут їх збіговисько почало примножуватися людьми, що з різних місць приходили, в тому числі такими, котрі сотворили яке-небудь порушення.

Січ поділилася на чотири частини, які називались "пиріями". Кожна пирія складалася з 10-ти куренів, і кожен курінь вміщав в собі тисячу чоловік. Курінь був просторою будовою. Все місто обнесено було валом; коло "брами" або воріт сторожа впускала лише відомих людей. У всякому курені залишалося 200 чоловік, відомих під іменем "сіромах", і не маючи ніякої власності, вони отримували платню і провіант і повинні були бути готові при першій потребі на службу, тому ці сіромахи називалися регулярними воїнами. Решта жили хуторами, які називалися зимівниками, де плодили худобу і коней, і мали, дивлячись на достаток інших волоцюг, по декілька людей для догляду за худобою. Цих прислужників господар зимівника озброював, садив на коней і відправляв грабувати Польщу, ділячись здобиччю з ними. Про такі побічні походи Кошовий і військо часто нічого не знали. Під час вже цього розпорядку ті ж, які жили на островах, всі залишалися при попередньому своєму найменуванні пластунів і крім полювання на звірів, завели численні стада свиней, котрі відгодовлювались ідо того здичавіли, що коли приїжджали покупці їх купувати, то інакше не могли їх взяти, лише як застреливши.

Декілька з цих пластунів завели великі заводи кішок, котрі розміщувалися у побудованих сараях і не лише приносили господарю прибуток від продажу їх шкірок, а ще й тим, що на деякій околиці не сміли з'являтися ні тхори ні... (пропуск в оригіналі); вони все це душили і приносили для корму своїм дітям. Господар, знімаючи ці шкіри продавав, а м'ясо кидав кішкам.

Цей переказ взято з книги Тараса Каляндрука "Таємниці бойових мистецтв України" стор. 37-38, видання 2003 року. Він посилається на старий переказ, записаний у 1806 році від старих козаків на Запоріжжі новоросійським поміщиком сербського походження Олександром Пішчевичем. При цьому дає посилання на першоджерело:
Ястребовъ В. Примечанія Олександра Пишчевича на новороссийский край// Киевская старина.- 1884.- Т. VIII.
Автора малюнка визначити не зміг, вибачте. Можливо, Якутович.

Пластуни.

Автор цієї статті - Яків Герасимович Кухаренко (1799 — 26 вересня 1862) — класик української кубанської літератури, друг Тараса Шевченка, з 1851 по 1852 рр. — наказний отаман Азовського козацького війська, з 1852 по 1856 рр. — наказний отаман Чорноморського козацького війська. Він вперше написав про пластунів. Тому вважаю за необхідне розпочати цей блог з його етнографічної розвідки "Пластуни".

Старі козаки-січовики (поки ще не попереводились) було розказують так: що в запорозців на Дніпрі піхота сиділа в Січі, а комінники жили в Великому Лузі, для доброї паші коням. Там вони пускали коні в табуни. Кошовий насилав військового стадника (бо тоді ще не звались табунщиками). Військовий стадник мав пірнач залізний1; йому комінники наряжали з себе підпасичів, котрі змінялись другими почережно. Як піхоті, так і комінникам, вільно було в мирне времня займатьця – кому рибальством, кому пластунством, а ремесні козаки2 зоставались в Січі.

Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків. Як же посідала піхота на лотки під Очаковом, та зайшовши з Чорного моря, взяла сама без помочі від московської вармії, на острові Березані турецьку кріпость, то тоді й прозвано іх вірним військом Чорноморським. За те, бач, що вони на Чорному морі з своіх лоток пушками з’бандірували Турчина: не виробив булиголова, здав кріпость нашим з усіма пушками, знаменами і всім запасом.

В сьому розмирі, пластуни були і в піхоті і в комінниках, але не було іх видко. Як же замирив Турчин, Чорноморці прийшли на Кубань. Там на Кубані знайшли вони такі ж плавні, як і на Дніпрі. Жонатих стали обселять слободами, а сірома – хто ремісний – в Нову січ по куренях3, а охочі до звіря – розсипались по плавнях і на запорозький ґшталт добувались. При пластунах були охочі хлопці, при них вони й зростали, а вивчившись характерства, робились пластунами. Цілу осінь і зиму, поки звірь порошковий4, пластуни жили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою добич, звірячі смухи, продавали іх, куповали порох, оливо і із одежі що треба. На останню ж копійку, поводивши музик на підпитку, інші зоставались до осені на літню роботу в слободах і хуторах, а інші зараз одходили в плавні: хто стрільцювать, а хто рибалчить. Плавні в Чорноморії, не тільки на одній Кубані, вони закривають мало не половину берега Азовського моря; в них водятця: олені, дикі кози, дикі свині, вовки, лисиці, віддихи, харсуни5, а в рідкость попадаютця й бобри.

Пластуни, окрім стрільби з ружжя, ставляють всякі самолови: капкани, ступиці6, цівки7, пружини8, сільця, нитки, або тенета. Пластун не зна розкоши, не гаразд одіжний, поневіряєтця, а пластунства не кидаєтця. Високі комиші, полома, містами чагар, зхищають його. Одно небо в плавні пластун бачить, як гляне вгору; по його ясних зорях, в ночі, міркує він собі дорогу, а як хмарно, то по вітру, котрий нагинає верхи очеретів високих. У вітер, як у день, так і в ночі, сама лучча охота. Як вітер подихає, зашелестить комиш, пластун іде ходом сміло, а як вітер оддихає, то він стоя наслухає. Отак ідучи наткнетця близько на звіряку. Під вітер пластунський вистріл не полоха звіря; бо пластун іде против вітру, то вітер од його і луну зносить за собою. Коли ж вітру не буває, то пластун підбармовуєтця ходом тієї звіряки, яку він по місту сподіваєтця знайти. У кожного звіря в плавні є свій похід, примір: олень має хід рівний; свиня прошелестить ходом рівним, становиться і наслухає і впять теж; коза – прийшовши рівно разів два, три, скочить; вовк має хід рівний, та як менший за оленя, то й шуму од його в комиші менше. Так пластуни примінившись, з’учають похід прочого звіря. Підпустивши звіря близько, пластун не даєтця йому в знаки, щоб не сполохати, а понявши яка звірина, стріля на тріск і мусить повалити. Отож і пластун, що, не бачивши звіря очима, застрелить його певно, та ще так угадає, щоб вистріл не пропав; приміри: дикого кнура б’є по лопатах, або під вухо; не повалений на місті кнур кидаєтця на дим і своіми здоровенними іклами порубає пластуна, як не вспіє зхибитись. Убиту дич мусить вибандурить, щоб не спортилась, і , зробивши скілько закруток на комиші, щоб після можна було знайти, йде дальше.

На другий, інколи на третій день, пластун з хлопцем або з товаришем, ідуть заберати побиту дич, якоі пластун сам забрать не зміг. З нез’їдомого ж звіря, приміром: вовка, харсуна і проче, деруть одні смухи. Тим времям, як пластун ходить на охоту, його хлопець з куріня оббіга розставлені по стежках капкани, чи ступиці, сільця; повиберає що попалось, позніма смухи; перебанить ловучий посуд (бо звір на закрівавлений капкан або ступицю не піде), та знов розставить по стежках. Інші пластуни, чоловіка по два й по три живуть в односумстві, в однім курені, то отакі односуми розіходятця на охоту по секту в різні сторони, щоб один на другого не наткнувся. Бо трапляєтця в-рідкость, що інший не здержав секту, та й поверне в ту сторону, де вже ходить один товариш, а як всякий пластун в плавні держить похід тіі звірини, під котру бармуєтця, то, обманившись обидва, убиває товариша той із іх, хто поспішитця попереду вистрелить.

В плавнях бувають сухі гряди. На них роблятця пластунські курені.
Пластуни, в прикубанських плавнях, стали часто натикатьця на Черкес, котрі прокрадаюця плавнями через Кубань (Чорноморську гряницю) в нашу сторону, щоб украсти корову, або вола, ато й чоловіка. Як набредуть на шляху, або в полі, то, вставивши йому жеребок в рот, та на бичовці і затягнуть до себе в неволю, або й порубають. От сим-то пластунам уже не до охоти; ім охота випада вже на чоловіка, з таким же розумом, як і вони. Затим обходи пластунські роблятця по два, ато й чатами: один за одним ідуть не близько, бо буває, як Черкеси засядуть, то вдаривши залпом з ружжя, можуть побить, або кинувшись раптом похапать, то і йдуть, кажу, пластуни, хотя в день, хотя в ночі чатою: один за одним рідко. Коли передній стане, то й другий і третій і всі теж, а чи присяде – то й всі. Як передній вислухає, так і всі. Хто кого підстереже: чи пластуни вперед замітять черкес, то іх і верх, а якщо черкеси, то й пластунам біда. Хіба не сила тих, що вперед замітять, то й пропустять сильніщу чату, сидячи мовчки. Як же черкеси, то після такого случая, або ж вертаютця назад, або йдуть скоріше на дряпанину дальше; а як пластунська не-сила, то, пропустивши черкес б’ють, з потилиці. Од такої пинфи гаспидська орда губить рахубу, падає, де хто попав. Нарізуватьця на черкес тепер не приходитця, треба умкнуть, бо пластуни себе визначили, що мало іх, і як би ім одкрито вдаритьця на черкес, то іх ружжя не вистелене і всякий іх вистріл буде без промашки, алеж вони дальше не підуть, треба вернутись, бо од пластунських вистрілів гряниця зтревожилась, то черкесам вдачі не буде.

Найлучче пластуни плюндрують черкес на іх стороні. Там вони в себе не бережутця і як раз інший наріжетця на пластуна, то й амінь йому.
Щоб написать всі пластунські порядки, то булаб ціла книжка. Може знайдутця молодчі, до того охочі. Я ж, здаєцця, сказав стільки, що видно буде жодному, що то за пластуни?
Справжній пластун загавка як лисиця, зачмише як кабан; крикне як олень, або як коза дика, заспіває диким півнем, захарчить харсуном, завиє вовком, забреше собакою. Жоден пластун хоч одно, або двоє з таких удач в собі має. Воно буває нужно подать, який буде у них по секту, голос; або як розсипавшись у плавні, нужно буде швидко зібратись до купи; чи по якій мові треба подать другому гасло.

Так як пластуни ходять от жодного кардона і жодна чата мусить обходить своє займище, то у іх єсть по секту прикмети: або суха верба, або кущ чагарю, озерце, підкова, закрутка на комишу, або прямо комиш клячений9.  Там лежить схована прикмета: або цурпалочок, або що інше; яка чата вспіла дійти вперед, то та, знайшовши прикмету, переклада іі на другий лад і вертаєтця. А як прийде після друга чата, то зараз і пойме, що товариство з другого кардона доходило до того місця; переложивши знов прикмету, вертаютця назад другим обходом, або розсипаютця на охоту по плавні.

Під засідку на стежках кидають против ночі сухого комишу, або дрібних сухих гіллячок, котрі на огні засушуются вперед. Памятаєте, панове, як пластун б’є на тріск звіря? Отож, накидавши на стежку суші, пластуни залягають, і як крадецця черкес по тій тропі, то під ногами в його суш і трісне, то отут його і пластун трісне…

Наші пластуни одягаютця в черкеську одежу, і під іх бармуючись, запускають бороди, хто хоче; на поясі ремінному носять: кінжал з ножем, жарівницю, чабалтас кулішницю,  відвертку. За поясом пістоль і збоку черкеську шабельку. На ногах онучі суконні, або портняні з шерстяними, або прядівьяними волоками. Черевики, або постільці, більш свинячі наверх шерстю, щоб не шамтіло в траві.

Не диво пластунам буть і прудкими і чуткими, второпними й проворними. Зімою на холоді, а літом на комарях та з голодом. Не бачивши луччого, думали, що так на всім світі. Трапилось ім бути в Севастополі, як Турки, Франці та Британці держали з нами розмир. «Там, кажуть, годували нас добре, давали горілку; нужди такоі не приняли, як у себе на кардонах. Вік би так служили й до-дому не пішли б. Нас там хвалили, та не знаєм за що, бо ми привикли рівно тягти службу, як той віл, не хибили з’роду». 

За публікацією в журналі «Основа», лютий 1862 року.

Примітки:
1. Військовий стадницький пірнач і тепер є, під охраною Єйського діжурства, в Чорноморіі.
2. Сидільники, лимарі, ковалі, слюсарі, кравці, шевці і інші. Так було зпершу і на Чорноморіі в Новій Січі.
3. 1793 году Кош Чорноморський на Кубані зробив кріпость, курені, ото і звали до сього Чорноморці Січчю. Тоді ж город Катеринодар.
4. Порошкий звір щитаєтця від 1 паздерника до 1 березоля.
5. Барсуки.
6. Деревяна снасть, замість капкана, хитро построєна, - звірину хапає за пальці від лапи.
7. Пружини с вірьовчаними сільцями, на вірьовку дудка, або цівка для того, що як пійма звірину сільце за ногу, то дудка по бичовці присунеця де ноги і звіряка перегризла б верьовку, так мусить гризти дудку, або цівку.
8. Теж, тільки без цівки ставиця похватань.
9. Для оспіху клячять комиш: охвативши в оберемок стоячого на пні комишу і стиснувши його кріпко руками, переломлюють: комиш, випущений з рук, розтупитця і, зоставшись переломленним, покаже признаку.